Варфоломеєва Тетяна Вікторівна
 Про себе - відверто   З інтерв'ю журналу "Український юрист"
РУБРИКА: Особистість
ЗАГОЛОВОК: Тетяна Варфоломеєва: “Юристів забагато не буває”
ПІДЗАГОЛОВОК: Характер і життя людини, яка має визнання в суспільстві, не можуть бути простими й однобокими. Залізна леді української адвокатури не є виключенням.
ТЕКСТ:
Тетяно Вікторівно, один із напрямів Вашої діяльності – не надто популярна серед юристів-жінок криміналістика. Чому Ви обрали саме його та взагалі вирішили отримати юридичну освіту?
Назважаючи на те, що мій батько був юристом, у мене не виникало думки йти тим самим шляхом. Я хотіла стати перекладачем китайської мови і для цього збиралася вступати до московського вузу. Але, щоб заробити перед вступом стаж, довелося два роки працювати завідувачем канцелярії в Київському науково-дослідному інституті судових експертиз при Міністерстві юстиції. До моїх обов’язків входило прийняття документів, речових доказів тощо. Робота мені подобалася, але найбільше задоволення приносило спілкування з науковими працівниками, експертами, слідчими, прокурорами. Це вплинуло на мою долю, і я вирішила вступати на юридичний факультет. Навчання на заочному відділенні дозволило продовжувати працювати у КНДІСЕ.
Як розвивалася Ваша “кримінальна” кар’єра після закінчення університету?
Під впливом шести років, проведених в НДІ поруч із маститими криміналістами, я вирішила, що хочу бути слідчим, розслідувати страшні детективні історії. Тим більше що криміналістика мене завжди цікавила найбільше з усього, що я вивчала. Ще під час навчання мені одного разу вдалося потрапити на огляд місця злочину. Розслідували зникнення сина одного відомого партійного працівника. Чесно кажучи, я розуміла не все, що відбувається, просто спостерігала за діями слідчих, але відчувала, що мені це подобається. Була впевнена, що маю потрібні для цього якості. Але після закінчення університету на роботу до прокуратури мене не взяли, оскільки в 60-ті роки жінка просто не могла стати слідчим.
І чим Ви зайнялися?
Стала звичайним юрисконсультом на підприємстві під назвою “Укроптбакалея”. Одразу скажу, що робота ця мені здавалося “мертвою”, мені легше працювати з людьми, а не з паперами. На щастя, юрисконсультом я була недовго – захопилася науковою діяльністю. Конференції, дискусії, дослідження вразили мене не менше, ніж колись розслідування.
Ваша наукова діяльність була пов’язана із криміналістикою?
Предметом моїх перших досліджень був почер та його залежність від нервової системи людини. Працювали ми разом із Віталієм Костянтиновичем Лисиченко в університетській науково-дослідній лабораторії. До речі, моя дипломна робота теж була присвячена почерку, а потім мені запропонували досліджувати її в лабораторії. Водночас із цим я писала кандидатську дисертацію на тему “Похідні речові докази”. Але це вже був трохи інший напрям.
А що ж привело Вас в адвокатуру?
Після захисту кандидатської дисертації лабораторію, у якій я працювала, розформували. Я деякий час працювала над підготовкою законодавчих збірників, а згодом мені запропонували очолити Київський обласний інститут підвищення кваліфікації адвокатів. Там я вперше зіткнулася з адвокатурою, мені довелося мати справу з найвідомішими в Україні й інших республіках адвокатами. Наприклад, я була добре знайома з Павлом Григоровичем Цельтнером, ходила з ним на судові засідання, слухала, як він виступає, розмовляла з ним. Він належав до старої генерації адвокатів, які отримали дореволюційну освіту та багато над собою працювали. Спілкування з ним було справжньою насолодою та дозволило мені відчути зсередини, що це за професія. Після того я довгі роки вела преважно кримінальні справи та викладала кримінальний процес в університеті.
Ви можете сказати, що були успішним адвокатом?
Особливістю судочинства у ті часи було те, що виправдальні вироки не виносилися. Якщо не було достатньо доказів, справу відправляли на додаткове розслідування, після чого її припиняли. А людина назавжди залишалася в невизначеному становищі: чи то винна, чи то ні. На моїй практиці багато справ повернулися на дорозслідування, зараз це були б, мабуть, виправдальні вироки. Коли я, виходячи із зали суду, відчувала, що допомогла людині, це було велике щастя. Багатьох я пам’ятаю й досі. Зараз, на жаль, не маю можливості вести справи, займаюся лише консультаціями.
На той час, коли Ви почали займатися адвокатською діяльністю, Ви вже багато досягли в науці. Юридична практика не заважала науковій діяльності?
Я настільки захопилася адвокатською й організаторською роботою, що майже готова докторська дисертація пролежала сім років. Працювати над нею було просто нецікаво. Що ж стосується наукової діяльності, то в той період я видана лише книжку “Криміналістика у захисті”, де вперше мова йшла про адвокатську криміналістику. Кар’єра науковця мене тоді не цікавила, набагато більше задоволення приносили прийоми та консультації громадян. Потрібно було багато працювати із законодавством, тримати себе у формі. Заитання могли задати різні, а дати некваліфіковану відповідь я собі дозволити не могла.
Але докторську дисертацію Ви врешті-решт захистили?
Так, наприкінці 80-х років, та й то мене вмовили на це московські колеги, вчені. Майже одразу після цього я стала віце-президентом Союзу адвокатів.
Щодо Союзу адвокатів. Кому належала ідея його заснування і як все відбувалося?
У 1989 році було вирішено заснувати Спілку адвокатів та Спілку юристів СРСР. Хоча ми й раніше пропонували об’єднати адвокатів, хоча б задля наукової роботи, ставлення до таких пропозицій в той час було дуже підозрілим, а тому дозволу ми не отримали. Повернувшись із московського з’їзду, на якому обирали керівний склад цих спілок, я пішла до Галини Василівни Ковбасинської, яка очолювала тоді Київську обласну колегію адвокатів, та запропонувала створити Спілку адвокатів України, незалежну від московської. Вона погодилася, ми скликали раду та заснували свою Спілку адвокатів.
За пару днів мене викликали до Міністерства юстиції та спитали, чому це я приймаю рішення про створення організації. Відповівши, що вони не мають права мені вказувати, я грюкнула дверима та пішла. За півроку офіційний дозвіл ми таки отримали. Більше того, наш оргкомітет був посилений, до нього підключили навіть тих, хто був у Спілці адвокатів СРСР. Так у 1990 році з’явилася Спілка адвокатів України.
У тому самому 1990 році нам запропонували написати Закон “Про адвокатуру”. Ми працювали над ним десь рік, займалися лобіюванням у Верховній Раді. Нам хотілося зробити адвокатуру більш незалежною, європейською, що нам, я вважаю, вдалося. Хоча й лунало на нашу адресу багато критики, навіть закидів у тому, що ми розвалили адвокатуру.
Якщо вже говорити про Спілку адвокатів і Закон “Про адвокатуру”, то не можна не згадати нещодавній скандал, пов’язаний із Сергієм Сафулько...
Як на мене, проблема була штучною створена та роздута. Про це багато писали різні видання. Озвучували й нашу позицію, і позицію пана Сафулька, тому повторювати всі подробиці не варто. Можу лише сказати, що інший чоловік не став би це робити, навіть якби мав на меті вийти зі Спілки. Якби хотів просто дістанціюватися, міг би послатися на те, що в нього багато роботи. А тут дешевий привід, заяви, образи... Так, ми писали про нього критичні статті, я писала заяви, багато сперечалася із приводу його публикацій. Я відстоювала свою точку зору, точку зору своїх колег. І що тут страшного? Людина має знати: якщо вона публікує матеріал, його можуть розкритикувати. Йому не сподобалося, що його образливі заяви на адресу адвокатури отримали відповідну реакцію. І він вирішив довести всьому світові, що був ображений «підступними жінками».
Тетяно Вікторівно, якщо порівнювати ставлення самих юристів і суспільства до юридичної професії й освіти, наскільки воно змінилося за останні роки?
Роль юриста в суспільства стала більш важливою, розширилися межі юридичної діяльності. Закон і його виконання, як мені здається, теперь важать більше. Раніше кількість юристів була дозованою, їх випускали стільки, скільки вважали за потрібне. Крім того, часто юристів та юрисконсультів підприємств заганяли в певні рамки, у залежність від директорів. Навіть якщо юрист вказував, що документ, який підписує директор, складений невірно, його могли просто відсунути в бік. Зараз, навіть з усіма негараздами, ми маємо більше свободи.
Юридична освіта зараз є однією з найпопулярніших і найпрестижніших, у той же час можна часто почути про “перевиробництво” юристів. Ви згодні із цим?
Незважаючи на те, що всі кажуть і пишуть про “перевиробництво”, абітурієнтів це не лякає і конкурси у вузах не зменшуються. В Академії адвокатури цього року такий наплив студентів, якого ми не спостерігали за минулі дев‘ять років. До того ж багато хто отримує юридичну освіту в якості другої.
Це пов’язано з тим, що сьогодні юридичні знання можна застосовувати не лише в суто юридичній сфері. Вони потрібні і менеджерам, і керівникам підприємств. Навіть у домогосподарки, яка не працює та не робить кар’єру, після отримання такої світи з’являється інший рівень свідомості, змінюється підхід до визначення свого місця в житті, сім’ї, суспільстві. Вона знає, як захистити себе, свою дитину. Тому юристів не може бути багато. Скільки б їх не було, це не погіршить становища у країні, навпаки. І я погоджуюсь з нашим міністром освіти, який стверджує, що Україні потрібно більше людей із вищою освітою як такою.
Але ж проблема не лише в кількості, а й у якості. Юридичні факультети деяких спеціалізованих вузів стали приводом для анекдотів. І при цьому вважається, що вони готують юристів лише для своєї сфери, тому претензій бути не може.
Дійсно, такий підхід існує, але що буде, якщо вузи почнуть готувати лише юристів для певних галузей? Студент через пару років вирішить, що йому більше до вподоби інша спеціалізація. І що йому тоді робити, переучуватися?
Кожен вуз має давати базову освіту, щоб юрист потім на основі цієї бази набував досвід у тій області, у якій працює. І база має бути у всіх вузах однакова – і за кількістю годин, і за рівнем викладання. Ненормально, коли один професор працює одночасно в кількох інститутах. Це означає, що в цих вузах немає своєї викладацької бази, юридичної школи, а тому вони не можуть дати гідну освіту. Ось із такими закладами слід боротися.
Існує дієвий спосіб боротьби?
Існує. Насправді законодавчо все продумано: є акредитація, ради, що складаються з відомих вчених, усе нібито перевіряється та видається ліцензія. Але перевіряти слід не папери, які можуть бути складені найкращим чином, а знання студентів. І безумовно, оцінка вузів має бути чесною, а не такою: за цим вузом стоїть такий-то, тому юридичний факультет там поганим бути не може або з цієї самої причини вуз взагалі не можна чіпати.
Сьогодні проблемою є і філії філії (районні, наприклад) солідних вузів, де можуть працюювати слідчий, суддя й адвокат, кожен з яких викладає по десять предметів. Як можна в цьому разі говорити про якість? Я вважаю, що там, де немає вчених, педагогів, професури, не можна нічого відкривати. А щоб викладачі не порхали, як метелики, з одного вузу до іншого, потрібно дати їм гідну зарплатню.
Викладацький корпус має, звісно, найбільше значення, але не останнє місце посідає і рівень технічного забезпечення вузів, оригінальна методика викладання. Візьмемо за приклад Академію адвокатури, що новенького з’явилося останнім часом у цьому плані?
У навчанні ми застосовуємо нові технології. Нещодавно, наприклад, почали проводити інтернет-конференції. Крім того, у нас є так звані адвокатські школи, які запроваджені на адвокатському відділенні. Їх суть у тому, що групи з двох-трьох студентів прикріплюються спочатку до адвоката, потім до судді та відвідують із ними всі засідання, наради. Тобто все вивчають безпосередньо на практиці. Крім того, цього року ми відкрили два нових відділення: міжнародного права та перекладу. А взагалі кращим показником ефективності навчання є професійні успіхи наших колишніх студентів.
ПІДВЕРСТКА: КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ
Сім’я
Знайомство з майбутнім чоловіком відбулося в перший робочий день у Київському НДІ судових експертиз. Зараз сім’я – це кохані чоловік, син, онук, сестра та невістка. Увагою вони не обділені, оскільки в разі нестачі часу жертвами стають не близькі люди, а сон та телефонні розмови. Що ж стосується так званих пустих балачок, Тетяна Вікторівна їх уникає, оскільки вони надто втомлюють.
Вчителі
Геннадій Матвєєв, Сергій Іванович Тихенко
Академія адвокатури
Заснована в 1995 році як Інститут адвокатури при Київському університеті ім. Т. Шевченка. Через п‘ять років стала самостійним вузом.
Хобі
Головне хобі – це театр, якщо у спектаклях зайняті улюблені актори, серед яких є і добрий знайомий Богдан Ступка. Також прогулянки по Києву та подорожі.
Життєві принципи
Любити людей, які поряд, бути їм корисною.
Книжки
У найближчих планах – випустити друком книжки про тактику та методику захисту, історію адвокатури та промови адвокатів у судах.
|
